Солоне озеро Ларнаки. У пошуках фламінго
Як ми гуляли навколо заповідного солоного озера Ларнаки, де живуть рожеві фламінго, фотографувалися біля турецького акведука й заходили у четверту в світі за важливістю мусульманську святиню
У своїх подорожах ми дуже любимо ходити пішки й за можливості намагаємося максимально уникати громадського транспорту.
Оскільки під час нашого перебування в Ларнаці на Кіпрі погода була чудова, то місцевими автобусами ми скористалися тільки для поїздок у Декелію – адже значну частину 16-кілометрового шляху до британської території треба йти уздовж нецікавої портово-промислової зони.
З аеропорту також проїхали автобусом, бо прилетіли пізно ввечері й не хотіли змушувати господарів нашого апарт-готелю довго чекати. А от назад, до аеропорту, йшли пішки, отримавши задоволення від зайвої прогулянки вздовж моря й солоного озера, через яке пролягає частина дороги.
Саме про це озеро ми вам сьогодні й розкажемо. Це – одна з головних цікавинок Ларнаки, та й Кіпру загалом.
До слова, таких озер на острові два, і більше з них розташоване неподалік Лімассола, на британській території Акротірі.
Солоне озеро Ларнаки – це насправді мережа з чотирьох водойм: з’єднаних між собою озер Алікі, Орфані та Сорос і маленького озера Спіро біля аеропорту.
Влітку озера фактично повністю пересихають, перетворюючись на величезний солончак. Теж неабияка розвага для туристів – гуляти по солі, як по снігу.
Легенда
Колись на тому місці, де зараз розкинулося Солоне озеро Ларнаки, були виноградники, власники яких виробляли чудове вино. Проходив якось повз одну з таких винарень святий Лазар (той самий, якого воскресив Ісус Христос). Була спека, святий відчував страшенну спрагу й попросив у жінки води. Та грубо відмовила, і ображений Лазар прокляв цю місцину, перетворивши її на солончак, де більше ніколи не росло й пагінця виноградної лози.
Раніше тут було налагоджено цілий сольовий промисел. Сіль збирали й вантажили на віслюків, які довгими вервечками тяглися до берега, в бік вулиці Артемідос, де їхній білий вантаж звалювали у величезні купи. Ця сіль була одним із головних продуктів експорту Республіки Кіпр.
Таку картину можна було застати ще у 1980-х, але потім від видобутку солі з Ларнакського озера було вирішено відмовитися. Зокрема й через близькість аеропорту, який терміново звели 1974 року після окупації Туреччиною Північного Кіпру, що призвело до закриття аеропорту в Нікосії.
Десь із кінця жовтня, коли починаються дощі, озеро поступово наповнюється водою, і взимку його глибина становить до 1 метра. Саме в цей час сюди злітаються тисячі фламінго, на пошуки яких ми й вирушили.
Загалом на озері мешкає близько 90 видів водоплавних птахів, серед яких є й досить рідкісні. Тому озеро перебуває під захистом Рамсарської конвенції про водно-болотяні угіддя, про що свідчать розставлені на його берегах таблички.
Як пишуть путівники-довідники, “навколо озера обладнано туристичну зону з лавочками, столами й альтанками”, де можна не лише поспостерігати за птахами, а й культурно попікнікувати.
Але, як нам довелося з’ясувати на власному досвіді, в даному випадку фразу “навколо озера” буквально читати не слід.
Від нашого готелю, розташованого неподалік головного пляжу Ларнаки – Фінікудес, ми йшли до озера широкою вулицею Артеміди, яка веде від міського парку прямо до озера.
У міському парку, до речі, є міні-зоопарк – у вольєрах живуть різноманітні кролики, білі та звичайні павичі й качки.
Мапа нашого пішохідного маршруту:
По дорозі проминули красиву церкву Панагія Фанеромені (всередину не заходили) й місцеву військову частину. GPS її чомусь показує як звичайну зелену зону.
При цьому на території частини також стоїть церква, а на табличці біля чорного входу написано, що військовим віком від 26 років спеціального дозволу для виходу в місто не потрібно 🙂
Біля входу у військову частину – різдвяний вертеп під надійною охороною гармати:
Ось нарешті й озеро.
Понад ним прокладена туристична стежка завдовжки 4 км. Через кожні 500 метрів по обидва її боки стоять таблички з повідомленням про те, яку відстань залишилося пройти до кінця.
І рослини також підписані, як у ботанічному саду.
Уздовж стежки справді стоять лавочки (столиків, щоправда, ми не побачили), а десь приблизно посередині – будка для спостереження за птахами.
Передусім, звісно ж, за фламінго, зграї яких стоять табором на косі навпроти й ласують місцевою дрібною креветкою.
Як розповіли нам місцеві мешканці, у 2014 році охочим помилуватися довгоногими рожевими птахами пощастило – “табір” фламінго був дуже близько від берега, тож спостерігати за ними можна було без жодної додаткової оптики.
Нам пощастило значно менше. Без бінокля на далекій косі можна було розгледіти лише невеликі білі цятки.
Про те, що це фламінго, свідчив хіба що скромненький 5-кратний зум на нашій “мильниці” (мрії про хороший фотоапарат поки що залишаються мріями).
Втім, спершу це нас не дуже засмутило. З нашого спостережного пункту здавалося, що з протилежного берега до фламінго значно ближче.
А саме туди, на протилежний берег, ми й прямували. Адже там стоїть іще одна визначна пам’ятка Кіпру – мечеть Хала Султан Текке. Між іншим, четверта (а за іншими джерелами – навіть третя) у світі мусульманська святиня після Мекки, Медіни і Єрусалима.
Гуляти стежкою приємно. Зліва – озерні краєвиди:
Й очерети…
Праворуч – усякі інші рослини, місцями кактуси:
Дійшовши до кінця 4-кілометрової туристичної стежки, впираємося в акведук Камарес (або Бекіра Паші).
Це шмат водогону, збудованого 1747 року, за часів перебування Кіпру в складі Османської імперії.
Профінансував його будівництво турецький управитель Ларнаки Ебубекір Паша. Акведук залишався діючим аж до 1939 року.
З обох його країв на акведук можна легко залізти. І, судячи з усього, охочі це зробити були, бо спеціальна табличка попереджає, що ходити по жолобу суворо заборонено: можна гепнутися з величезної висоти й… кирдик, словом.
Нафотографувавшись біля 75-аркової пам’ятки, звертаємо на вулицю Pireos і рушаємо до мечеті.
Як свідчить GPS-маршрут на смартфоні і вказівник біля акведука, йти доведеться знову 4 кілометри – цього разу вже начебто повноцінною дорогою (а не пішохідною стежкою) вздовж протилежної сторони озера.
Ну ОК. Під супровід собачого валування (судячи з усього, випадкові перехожі тут трапляються нечасто), проходимо через непоганий такий квартальчик із приватними будинками.
Виходимо на обіцяну дорогу, яка веде в поле…
І виявляється, що дорога ґрунтова. А позаяк до нашого приїзду лили дощі, то ще й, м’яко кажучи, мало прохідна.
А грубо кажучи – в якийсь момент ми думали, що забрівши в цю глиняну багнюку, вже звідти й не вибредемо.
Але таки вибрели, хоча в певному місці довелося зробити гак і трохи піти довшим (ніж обіцяні 4 км) шляхом.
При цьому якісь машини тут, судячи з усього, не лише їздять, а й скидають сміття. Не по-європейському якось 🙁
А от вітряки відновлювальної енергетики вдалині – це вже суто “європейська” ознака Кіпру. На його окупованій Туреччиною північній частині, кажуть, такої ознаки цивілізації поки що немає, тому електроенергія дорожча.
Поле обабіч дороги має такий вигляд, ніби на ньому свого часу зібрали врожай, засіяли знову й уже навіть сходить якась “озимина”.
Але при цьому все воно всипане досить великими каменюками. Як тут можна щось збирати? Дивина.
Ближче до озера ростуть мальовничі будяки.
Аж ось нарешті й мечеть, метрів за 200 до якої (ура!) знову починається акуратна асфальтова дорога.
Про кіпрських котів доведеться зробити окремий пост – як і в інших середземноморських краях, тутешні мурчики неймовірно гарні, пухнасті, компанійські, а головне – їх тьма-тьмуща!
І біля мечеті, судячи з усього, їм живеться досить ситно й непогано.
За переказами, на тому місці, де зараз стоїть Хала Султан Текке, упала з мула й убилася праведна Умм Харам (у турецькій традиції – Хала Султан) – чи то тітка, чи то годувальниця пророка Мухаммеда. Уже стара на той час жінка прибула на Кіпр разом із арабськими завойовниками в 647-649 роках.
На місці смерті праведницю й поховали. Нинішня мечеть в османському стилі була зведена навколо її мавзолею у 1813-1817 роках і є об’єктом паломництва мусульман.
А от богослужіння в мечеті тепер, після розділу Кіпру на грецьку й турецьку частини, відбуваються лише на великі свята.
У дворі:
Археологічні розкопки виявили біля мечеті та під її жіночою половиною рештки античних поселень VI-I ст. до н.е.
Всередину мечеті можна вільно заходити – звісно, дотримуючись усіх належних правил поваги до релігійної святині. Зокрема, роззувшись.
Для “нешанобливо” (в)(роз)дягнених туристів при вході висять плащі з великими каптурами.
На відрізку шляху від мечеті й до траси, яка веде від аеропорту до Ларнаки через озеро, поряд із асфальтовою дорогою знову прокладено пішохідну доріжку.
Тут якісь місцеві оператори знімали чи то мечеть у світлі західного сонця, чи то фламінго на її тлі. Бо десь там, вдалині, ті кляті фламінго таки є.
Але ми, як ви вже, мабуть, зрозуміли, їх так толком і не побачили. Бо виявилося, що з цього берега до них аж ніяк не ближче, ніж із протилежного.
І тоді, коли ми блукали навколо озера, вони стояли десь точно посередині…
А 1 січня нового, 2016 року, буквально за кілька днів після того, як ми повернулися з Кіпру до Києва, на Солоне озеро в Ларнаці прилетіли ще близько 10 тисяч цих прекрасних пташок.
Отак вони прилітали (ВІДЕО):
І сіли:
І щасливі фотографи надалі могли їх фотографувати ось так:
Ну а ми собі пішли назад, хоч і впіймавши облизня з далекими фламінго, але отримавши велике задоволення від пізнавальної й приємної прогулянки.
Потім ще посиділи на пляжі Макензі й помилувалися місячною доріжкою, але це вже інша історія 🙂
Як доїхати громадським транспортом
Для тих, хто з різних причин такі тривалі піші прогулянки не толерує, є й інший спосіб добратися до озера, акведука та мечеті Хала Султан Текке.
У Ларнаці дуже зручна й добре розвинена мережа місцевих автобусів. І графік їх руху регулярний та досить чіткий.
От тільки дізнатися його на самій зупинці не вийде. На зупинках (окрім кінцевих) пишуть лише номери автобусів, а от з’ясовувати, який саме з них вам потрібен або куди їде конкретний автобус такого-то маршруту доведеться заздалегідь. Наприклад, на сайті руху автобусів на Кіпрі.
Щоправда, на цьому сайті чітко сказано, що до Хала Султан Текке від центру Ларнаки ходить автобус №429.
Ми ж на власні очі бачили (й навіть сфотографували) біля мечеті автобусну зупинку з єдиним номером маршруту – №424. Який, судячи з вище вказаного сайту, в той бік узагалі не ходить…Тож наша вам порада – сідаючи в автобус, запитуйте у водія, куди від прямує 🙂
До акведука від центру – наприклад, зупинки Central Bus Station – Ларнаки можна прямо доїхати автобусами №№408, 410, 413, 414, 448, 452, 455 (виходити на зупинці Limassol Avenue 4) та №421 (виходити на зупинці Pireos).
Також зауважте, що на багатьох зупинках автобуси зупиняються лише на вимогу. Так що, знову-таки, не соромтеся підійти до водія й сказати, де вам потрібно виходити.
(Як і в усіх цивілізованих європах, на поручнях біля сидінь є відповідні кнопки з сигналом про зупинку, але чомусь на Кіпрі ними ніхто не користується).
Водії, як і всі кіпріоти, які нам зустрічалися, люди надзвичайно приязні.
І навіть якщо ви не маєте уявлення, яка зупинка вам потрібна, але маєте адресу або знаєте, що саме вам потрібно (музей, магазин тощо), обов’язково спробують вам допомогти й підказати, де саме виходити.
А ось варіант пішої прогулянки одразу до мечеті Хала Султан від головного пляжу Фінікудес:
Всі фото без підпису автора – “Смак подорожника”
Леся Шовкун
“Смак подорожника” © 2016
.